Синергетический эффект стратегического взаимодействия предприятий - Статьи - Каталог файлов

Кардинальні зміни середовища функціонування сучасних підприємств зумовлюють необхідність пошуку нових способів виживання економічних організацій. Внаслідок зміщення акцентів від прямого протистояння до «співконкуренції» в поясненні природи конкуренції перед підприємствами постає проблема ефективної реалізації різноманітних форм та способів партнерської взаємодії: від укладання довгострокових двосторонніх угод про поставки – до створення нових стратегічно автономних організаційних утворень проектного та процесного типу задля вирішення спільних завдань. За яскравим виразом Пітера Ф. Друкера, "… сучасний бізнес зростає за рахунок різноманітних альянсів, спільних підприємств і партнерства зі споживачами, але це, нажаль, розуміють лише одиниці” [1]. Спектр подібних форм взаємодії та сфер їх можливої реалізації надзвичайно широкий. Тому питання природи та ефективності подібних форм стратегічної взаємодії підприємств набувають зростаючої практичної та наукової актуальності. В управлінській науці трактування терміну «стратегічна взаємодія» залишається неусталеним. Більшість дослідників визнають, що до такої моделі розвитку підприємств слід відносити стійку взаємодію двох (або більше) економічних організацій, що передбачає створення ними загальної споживчої цінності з певними унікальними характеристиками шляхом розподілу між партнерами зон відповідальності та результатів цієї взаємодії. Одним з основних критеріїв доцільності розвитку підприємства з використанням моделі стратегічної взаємодії з іншими економічними організаціями визнається отримання партнерами позитивного синергійного ефекту [2], сутність якого найчастіше розкривається через залежність «2+2=5», тобто результати спільної діяльності суб’єктів виявляються суттєво більшими, ніж вони здатні досягти поодинці. Проте, не заперечуючи існування такого ефекту, питання виявлення джерел його формування та способів вимірювання залишаються відкритими. Свій внесок у наукове обґрунтування концепції стратегічної взаємодії, у т.ч. через пояснення природи синергійного ефекту, зробили дослідники різних наукових напрямків. З позицій теорії трансакційних витрат цими питаннями опікувались О.Уілльямсон [3], П. Баклі і М. Кассон (засновники моделі інтерналізації) [4] та ін. У межах ресурсно-компетенційної концепції фірми цікавими слід визнати відповідні здобутки Дж. Хамела і К. Прахалада [5], Р. Холла [6] та ін. Поясненню динаміки стратегічних альянсів в динамічному зовнішньому середовищі присвячені дослідження представників теорії галузевих ринків [наприклад, 7-8]. Проте останнім часом найбільшої уваги проблема ідентифікації джерел та оцінки синергійного ефекту взаємодії підприємств набула в межах розвитку школи стратегічного управління [9]. При оцінці синергійного ефекту стратегічної взаємодії підприємств найчастіше згадуються такі проблеми, як: багатогранність та поліаспектність партнерських відносин як таких; асиметричність інформації про результати взаємодії для кожного з партнерів; переважання експертних методів оцінки впливу факторів та результатів стратегічного партнерства внаслідок неявної природи деяких з об’єктів такої оцінки тощо. Ураховуючи складність та багатогранність визначеної проблеми, вважаємо за можливе в межах цієї статті сфокусувати увагу на основних проблемах ідентифікації джерел синергійного ефекту як ключового критерію результативності стратегічної взаємодії сучасних підприємств та систематизації різних науково-методологічних підходів до оцінки подібних ефектів. Незважаючи на широку популярність у діловій літературі концепції синергізму, у контексті прикладних економічних досліджень цей методологічний підхід залишається недостатньо розвинутим. Засновником синергітичного наукового напрямку та винахідником терміну "синергетика" вважається професор Штутгартського університету та директор Інституту теоретичної фізики і синергетики Герман Хакен. Згідно Г. Хакену, синергетика займається вивченням систем, що складаються з великої (надвеликої) кількості елементів, компонент або підсистем, які взаємодіють між собою складним чином [10]. Термін «синергетика» у перекладі з грецької означає "спільна дія". Вводячи це поняття у науковий обіг, Герман Хакен вкладав у нього подвійний зміст: 1) синергетика як теорія виникнення нових властивостей у цілому, що складається з взаємодіючих об’єктів; 2) синергетика як міждисциплінарний підхід, який вимагає співпраці спеціалістів різних сфер. Сьогодні можна визнати, що синергетика, або теорія самоорганізації, виявляється одним з найпопулярніших та перспективних пізнавальних підходів, у т.ч. в управлінській науці. Спробу визначити синергізм як економічний феномен одним з перших зробив Ігор Ансофф в статті «Синергізм і ресурси», опублікованої у відомій роботі «Корпоративна стратегія» [11]. В основу запропонованої ученим процедури оцінки синергійного ефекту було покладено відповідність ресурсів та можливостей фірми. Слід зазначити, що в своїй концепції синергізму І. Ансофф зробив акцент на ролі його економічної бази, потенціалі не тільки матеріальних, але й нематеріальних активів та їх тісному зв’язку зі здатностями компанії. Більш жорстку позицію відносно визначення синергізму займає професор Університету Хітотсубаші (Японія) Хіроюкі Ітамі в роботі «Мобілізація невидимих активів» [12], який розглядає синергізм як процес підвищення ефективності використання ресурсів двох типів – фізичних (матеріальних) та невидимих (нематеріальних). Причому, підвищуючи ефективність використання фізичних ресурсів, організація скорочує витрати, що Х.Ітамі визначає як «комплементарний ефект», який не забезпечує компанії стійких конкурентних переваг, тому що може бути відносно легко відтворений конкурентами. Отже комплементарний ефект не визнається істинним джерелом синергії. Виникнення синергійного ефекту зумовлює ефективне використання нематеріальних активів фірми, таких як торгова марка, ділова репутація тощо. Можна робити висновок про те, що в теоретичному плані підхід Х. Ітамі до трактування синергізму ґрунтується на засадах ресурсної концепції фірми, прихильники якої визначають компанію як набір матеріальних та нематеріальних активів або ресурсів. Ураховуючи певну неусталеність понятійного апарату синергітичної концепції, пропонуємо у межах нашого дослідження під синергійним ефектом стратегічної взаємодії підприємств розуміти зміну ефективності діяльності підприємства внаслідок взаємодії з іншими економічними організаціями, що зумовлюється виникненням так званого системного ефекту (ефекту емерджентності) та супроводжується частковою втратою кожним з партнерів їх стратегічної автономності (або незалежності у прийнятті стратегічних рішень). Одразу слід зауважити, що подібний ефект може мати як позитивний (безпосередньо синергійний), так й негативний (або диссинергійний) прояв, про що у відповідних теоретичних дослідженнях згадується нечасто. Диссинергія може бути обумовлена високими витратами, що виникають в процесі адаптації компаній, що об’єднуються в певну інтеграційну структуру, або внаслідок зниження керованості більш складною системою. Як визначають дослідники [13], за природою виникнення до синергійних відносять: ефект масштабу, ефект інтеграції, ефект комплексних переваг та ефект конгломерату. Ефект масштабу полягає у зниженні вартості одиниці продукції внаслідок зміни величини підприємства – його масштабу. В основі цього ефекту є закон зниження сукупних витрат на 20-30% при кожному подвійному збільшенні обсягів виробництва та на повнішому використанні виробничих потужностей підприємства. Ефект інтеграції виявляється, як правило, в процесі створення інтеграційної виробничої системи та визначається як сума всіх вигід, отримання яких було б неможливе при автономному функціонуванні учасників такої системи для кожного її учасника (включаючи маркетингові, технологічні, інформаційні, економічні та фінансові складові таких вигід) [14]. Ефект комплексних переваг визначає перевагу пакету послуг, товарів та угод за умови їх оптових поставок порівняно з їх отриманням на умовах «роздробу» [13]. Ефект конгломерату означає, що збільшення кількості підрозділів дозволяє розподілити ризик, що має за наслідок його зниження. Саме ефект конгломерату часто набуває диссинергійного прояву. Наприклад, Д. Ковальов наполягає на тому, що «на розвинутих ринках корпорації-конгломерати — найбільш притаманний тип холдингів для України — мають «конгломератну уцінку» з середньою величиною у 15% (…). Тобто активи таких холдингів створюють на 15% менший вільний грошовий потік, ніж могли б створювати окремої бізнес-одиниці холдингу у випадку їх незалежності» [15]. Характеризуючи джерела синергійного ефекту Є. Брікхем [16, с. 867-871] визначає такі з них: 1) економія витрат, що пов’язана з операційною діяльністю та виникає у менеджменті, маркетингу, виробництві або реалізації за рахунок зростання масштабів виробництва; 2) економія фінансів, що виникає внаслідок відносно менших трансакційних витрат на проведення операції та більш детальне вивчення фінансової діяльності компанії; 3) різна результативність управління, яка припускає можливість більше ефективного використання коштів (фондів) підприємства після злиття; 4) посилення влади на ринку за рахунок послаблення позицій конкурентів. У свою чергу І. Ансофф, характеризуючи появу синергійних ефектів у менеджменті, що виникають внаслідок інтеграції підприємств, виокремлює [17]: а) синергію збуту, що виникає внаслідок переваг організації з погляду маркетингу, реклами, спільного розподілу; б) виробничу синергію, яка призводить до максимального використання виробничих потужностей, зменшення витрат при закупівлях, до економії накладних витрат; в) синергію інвестування, як мультиплікативний ефект від використання інвестиційних можливостей кожної окремої фірми; г) синергію управління, що виникає внаслідок збільшення кадрового потенціалу, оскільки зростають можливості навчання, обміну досвідом, внутрішньої ротації кадрів тощо. Таким чином, з несуттєвими розбіжностями дослідники сходяться у розумінні основних джерел синергійних ефектів, що супроводжують процеси стратегічної взаємодії підприємств. Проте неоднозначними виявляються способи вимірювання синергійного ефекту та сфери їх застосування. У чому вимірювати синергію? Прихильники «фінансового підходу» наполягають на використанні показника віддачі на капітал: наскільки більше/менше може знадобитися інвестованого капіталу (активів) без взаємодії, щоб сформувати такий самий за величиною грошовий потік, що створюється капіталом за умов стратегічної взаємодії. Інакше кажучи, на скільки процентів ефект синергії збільшує/зменшує вартість капіталу інвесторів в капіталі підприємства [15]. Проте подібний «прямий» спосіб оцінки синергійного ефекту не завжди виявляється методично та практично дієвим. Особливо гостро ця проблема проявляється в при спробах оцінки управлінської синергії. Наприклад, в процесі управління набором видів діяльності підприємства слід враховувати протиріччя між стратегічними орієнтирами як окремого учасника, так й стратегічного партнерства в цілому. Якщо перевага надається короткостроковим показникам росту та рентабельності, за таких обставин, як правило, не дотримуються довгострокові показники. Тому, якщо підприємству доводиться фокусуватися на множині цілей, доцільно чітко визначати їх пріоритетність з метою пошуку компромісу у черговості їх досягнення. У свою чергу такі пріоритети залежатимуть від: 1) переваг керівництва компанії — фокусування на поточному прибутку (модель американського менеджменту) або довгострокових доходах від зростання ринкової вартості їх акціонерного капіталу (модель японського менеджменту); 2) припустимого з точки зору керівництва рівня ризику, зумовленого нестабільністю середовища функціонування та перспективністю різних видів діяльності за критеріями росту та рентабельності. За результатами дослідження застосовуваних в практиці підходів до оцінки синергійного ефекту партнерських угод між підприємствами вважаємо за можливе виділити три групи: 1) відстеження динаміки ринкової (конкурентної) позиції підприємств-партнерів та/або партнерства в цілому; 2) оцінка на основі методів фінансового аналізу підприємств-партнерів [18]; 3) оцінка з позиції концепції співставлення вигід і витрат стратегічної взаємодії, яка складає методологічне підґрунтя прийняття та оцінки проектних рішень. Кожна з визначених груп підходів має свою прийнятну сферу застосування, але й свої обмеження та недоліки (табл. 1 див. у файлі). Однак розглядати зазначені групи підходів до оцінки синергійних ефектів як методично автономні, на наше переконання, недоцільно.