УДК 658.011.1
РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА У СТРАТЕГІЧНОМУ КОНТЕКСТІ: ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
О.М. Гребешкова, канд. екон. наук, доцент, ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»
Анотація. В статті висвітлено проблему проведення наукових досліджень у сфері розвитку сучасного підприємства на методичних засадах стратегічного управління, в межах чого зосереджено увагу на систематизації проблем методології теорії стратегії підприємства, виявленні їх джерел та окресленні основних тенденцій в розвитку методологічного забезпечення теорії стратегії підприємства.
Постановка проблеми. В умовах високої непередбачуваності змін та постійного прискорення різноманітних процесів, що спостерігаються в сучасному ринковому середовищі, перед керівниками та власниками підприємств постає проблема пошуку адекватних способів набуття та зміцнення конкурентних переваг. Найпоширенішою концепцією забезпечення вдалого вирішення цього завдання залишається стратегічне управління, за допомогою якого підприємства різних форм власності, масштабів та бізнес-профілів досягають цілей розвитку шляхом розробки та реалізації різноманітних стратегій. Незважаючи на майже півстолітню історію концепція стратегічного управління залишається доволі дискусійною. В залежності від обраного для дослідження аспекту по-різному розкривається й її суть. У загальному сенсі під стратегічним менеджментом розуміють «багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулювати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють балансуванню відносин між організацією, включаючи її окремі частини, та зовнішнім середовищем, а також досягненню встановлених цілей» [1, с.]. Реалізація цієї концепції у бізнес-практиці сучасний компаній дозволяє поєднувати цільовий, системний, ситуаційний та інтегральний підходи до діяльності економічної організації, що дає змогу встановити цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) компанії та приводити їх у відповідність за рахунок розробки та реалізації системи стратегій («стратегічного набору») [1, с. ]. Сьогодні сфера застосування стратегічного менеджменту надзвичайно різноманітна. Організації, що його використовують, набувають суттєвих переваг, джерело яких полягає у раціональному використанні обмежених ресурсів і головне – часу. Крім того, стратегічний менеджмент сприяє розробці та реалізації управлінських рішень, орієнтує на стійкий розвиток в умовах ринку. Однак, предметна сфера стратегічного менеджменту залишається поліфункціональною. Тому актуальним завданням теорії і практики сучасного стратегічного менеджменту є уточнення предметної сфери дисципліни, виявлення її основного об’єкту, систематизації принципів, методів та прийомів здійснення наукових та прикладних досліджень. Сучасний етап розвитку стратегічного менеджменту характеризується протиріччями, що знаходять прояв у кількох площинах. По-перше, методологічно залишається відкритим питання про співвідношення нормативної та позитивної теорії стратегії. Як визнають дослідники, в сучасному своєму стані теорія стратегії підприємства є переважно позитивною і оперує насамперед конструкціями, що є здебільшого концептуальним віддзеркаленням практичних проблем, які розв’язують, спираючись на теоретичні положення [2, с. 5]. Крім того, все частіше теорія стратегії підприємства спирається на широке міждисциплінарне підґрунтя, активно залучаючи знання та концептуальні положення з інших наукових сфер (історії, психології, соціології, етики та ін.). Зазначене обумовлює ще одну методологічну проблему – проблему встановлення істинності постулатів теорії стратегії підприємства, яка в силу соціального характеру самої теорії є значною мірою відносною. Отже «міра істинності» визначається компетентнісними та когнітивними характеристиками дослідника та його приналежності до тієї чи іншої наукової школи. По-друге, триває становлення принципів та методів прикладних стратегічних досліджень, що виявляється у невизначеності та суперечливості методичних рекомендацій щодо вибору способу формування стратегічних альтернатив (планова стратегія чи спонтанна стратегія) та фокусу стратегічного вибору (конкурентне позиціонування чи набуття ключової компетенції) [3, с. 247].
Аналіз останніх досліджень. Становлення та розвиток теорії стратегії підприємства відбувається вже протягом майже 60-ти років. За цей час сформульовано та розроблено (з різним ступенем деталізації та формалізації) чимало концептуальних положень, призваних розкрити теоретичну та прикладну цінність стратегії у прикладанні до розвитку підприємства як первинної ланки економіки. Окрему групу утворюють загальнонаукові проблеми верифікації методології економічних досліджень, зокрема у межах предметної сфери стратегічного управління. Останнім часом активізувалися дискусії навколо методологічних принципів економічних досліджень та побудови економічних теорій та критеріїв їх істинності [4]. Представники методологічного плюралізму в філософії економіки (Б.Колдуэлл, Л.Боленд, Д.Макклоскі та ін.) виступають "за свободу вибору методу дослідження" [5]. Слід визнати, що останні тенденції розвитку теорії стратегії підприємства свідчать про поширення ідеї методологічного плюралізму, в межах якої визнається можливість та природність існування декількох, не порівнюваних між собою парадигм, що відображають різні сторони предмету дослідження, вибір яких в свою чергу припускає та передбачає значну частку суб’єктивізму. Саме методологічний плюралізм багато в чому визначає картину сучасної західної філософії економіки, оскільки такий підхід в методології значною мірою відображає стиль сучасного наукового мислення. Яскравою ілюстрацією широти теоретичних поглядів на стратегію підприємства як предмет наукового дослідження, на нашу думку, є запропонована зарубіжними дослідниками еволюція наукових шкіл стратегії [6]. Рухаючись від жорсткої формалізації аналітичних процедур та пріоритету зовнішнього середовища у напрямку зосередження уваги менеджерів на внутрішніх відмітних характеристиках підприємства, його сильних сторонах та потенційних можливостях, модель стратегічного процесу набула принципово нових рис.
Мета статті. Не претендуючи на всеохопленість та ураховуючи поліаспектність проблеми здійснення наукових досліджень в сфері розвитку сучасного підприємства на методичних засадах стратегічного управління, в межах цієї статті зосередимось на систематизації проблем проведення таких досліджень, виявленні їх джерел та окресленні основних тенденцій в розвитку методологічного забезпечення теорії стратегії підприємства.
Результати дослідження. Як визначають гуру стратегічного управління, «стратегічні рішення задають загальний напрям розвитку організації та її життєздатність перед лицем прогнозованих, непередбачуваних, а також взагалі невідомих на даний момент подій, які можуть відбутися в її значущому оточенні» [7]. Подібними рішеннями встановлюються реальні завдання організації, окреслюються межі її діяльності, визначаються види та обсяги необхідних для виконання завдань ресурсів та принципові паттерни їх алокації. Стратегічні рішення визначають наскільки вірно з урахуванням доступних ресурсів зорієнтовані основні зусилля організації в досягненні її цілей. Сучасний етап розвитку стратегічного менеджменту характеризується протиріччями загальнометодологічного та прикладного характеру. Коротко прокоментуємо зазначене. Методологічна неусталеність теорії стратегії підприємства проявляється в кількох моментах. Зокрема, залишається дискусійним питання про предмет цієї наукової сфери. Що таке стратегія? Відповідь на це питання залишається дискусійною. Достатньо пригадати п’ять «П» стратегії за Г.Мінцбергом: стратегія-«план», стратегія-«прийом», стратегія-«паттерн», стратегія-«позиція», стратегія-«перспектива» [7, с. 21-23]. У теоретичних дослідженнях за проблематикою теорії стратегії залишається гарним тоном запропонувати власне визначення стратегії. Але, незважаючи на майже неосяжну чисельність публікацій за проблемами стратегічного менеджменту, ґрунтовні теоретичні дослідження цієї предметної сфери залишаються одиничними (наприклад, [8]). Неусталеність методологічного підґрунтя сучасної теорії стратегії проявляється також у високій плюралістичності теоретичних засад побудови стратегічного процесу, що позначилось через формалізацію так званих десяти шкіл стратегії [6]. Представлений Мінцбергом Г. та ін. огляд зазначених поглядів на процес розробки та реалізації стратегії підприємства в історичному континуумі переконує нас у міждисциплінарному характері теорії стратегії. Слід зазначити, що стратегію компанії часто ототожнюють з поведінкою підприємства на ринку (мікроекономіка), зі створенням цінності для акціонерів (фінанси), знаходженням оптимального позиціонування на ринку (маркетинг), розвиненням нових бізнес-процесів (організаційне проектування). Стратегічні інновації дійсно виникають з ідей і методів, привнесених з інших наукових та прикладних дисциплін, іноді таких здавалось би віддалених, як фізика (теорія хаосу), біологія (організаційна екологія), психологія (когнітивність та групова взаємодія). Іноді дуже непросто пояснити, які рішення є стратегічним вибором, а які – лише операційними діями. Отже в теорії стратегії поширюється ідея методологічного плюралізму. Прикладні проблеми стратегічних досліджень знаходять прояв у двох площинах. По-перше, вибір способу формування стратегічних альтернатив (планова стратегія чи спонтанна стратегія). Доречно розрізняти дві групи моделей стратегічного процесу на підприємстві: 1) прескрептивні (до яких відносяться зокрема модель К. Ендрюса і модель стратегічного планування), в межах яких стратегія розуміється як образ рішень, що визначають наміри та цілі підприємства, формуються політика та плани для їх досягнення; такі моделі пропонують ідеальну картину того, як стратегії повинні формуватися на підприємстві; 2) описові (у т.ч. емерджентні) – моделі, що описують, як стратегії фактично формуються в компанії. Протягом багатьох років Генрі Мінцберг та його колеги спостерігали, як в компаніях формувалися стратегії. На основі отриманих ними даних, а також ґрунтуючись на результатах соціологічних досліджень були ідентифіковані три типи стратегій: 1) навмисні (або заплановані) стратегії, розроблені за моделлю, подібною двоетапному процесу К. Ендрюса; 2) нездійснені стратегії, які були визначені (сплановані), але ніколи не втілені в життя за різних причин: такі стратегії не отримували достатньої підтримки, або взагалі були відхилені, тому що виявилися занадто дорогими або більше не адекватними змінам зовнішнього і внутрішнього середовищ підприємства; 3) стратегії на стадії становлення, які з'являються без того, щоб бути явно сформульованими або попередньо призначеними. Ці стратегії з’являються через взаємодію різних учасників як нове ненавмисне замовлення протягом довгого часу. Незважаючи на передбачуваність дій та результатів, прескрептивні моделі мають суттєві обмеження, серед яких слід зазначити такі: а) формулювання і виконання стратегії відбувається у чіткій послідовності етапів, хоча в реальному житті ці етапи можуть бути і найчастіше є паралельними; б) передбачається формування стратегічних альтернатив за принципом ієрархічності організаційних рівнів їх ініціаторів, хоча іноді ініціативи народжуються на нижчих рівнях організації; в) стратегічні альтернативи не завжди є результатом усвідомленого, раціонального процесу роздумів і міркувань. Саме тому у науковій та спеціальній літературі не припиняються дискусії навколо питання «плановості» стратегічних рішень у забезпеченні успішного довгострокового розвитку підприємства. І якщо прескрептивні моделі слід визнати доволі ґрунтовно розробленими та апробованими (про що до речі свідчить потужний методичний інструментарій стратегічного планування), проблема ефективності та результативності застосування спонтанних (емерджентних) стратегій задля досягнення цілей діяльності, реалізації економічними суб’єктами наявних здатностей та ефективного використання потенційно доступних ресурсів залишається невирішеною. Узагальнюючи результати дослідження проблеми застосування спонтанних (емерджентних) стратегій в процесі досягнення підприємством цілей свого розвитку, вважаємо за необхідне зробити такий висновок: спонтанні стратегії притаманні майже всім підприємствам, які цілеспрямовано намагаються протистояти викликам зовнішнього середовища та прагнуть реалізувати певні цільові настанови. У такому контексті ефективність емерджентних стратегічних рішень багато в чому визначається рівнем компетентності менеджменту підприємства. А отже сприятливим чинником успішного впровадження в стратегічний процес організації принципу емерджентності є середовище управління знаннями. Повертаючись до протиріч сучасного етапу розвитку стратегічного менеджменту, маємо визнати другу площину проблем, сутність яких полягає у виборі фокусу стратегічного вибору (конкурентне позиціонування чи набуття ключової компетенції) [3, с. 247]. В залежності від того, на якій платформі в компанії реалізується стратегічний процес, обирають специфічних обрисів цілеспрямовані зусилля менеджменту щодо розвитку компанії. Поряд із згаданим вище протиріччям між плановістю та спонтанністю стратегічних дій, гуру стратегічного менеджменту намагаються знайти баланс між фокусуванням зусиль менеджменту «зовні» (на визначення та зайняття підприємством найкращої конкуретної позиції в середовищі собі подібних) та «всередині» компанії (на створення унікальних характеристик, що забезпечуватимуть компанії довготривалу неповторність та відмітність на ринку). Взагалі з позиції теорій самоорганізації розвиток організації відбувається через вплив різних флуктуацій (коливань, змін), що виникають у внутрішньому та зовнішньому середовищі системи. В залежності від своєї сили флуктуації, що впливають на систему, можуть мати абсолютно різні для неї наслідки: від виникнення сильних тенденцій повернення до старого стану, структури або поведінки до повного руйнування системи. Потенційних траєкторій розвитку систем багато і точно передбачити, в який стан перейде система неможливо. Це пов’язано с тим, що вплив середовища має випадковий характер. Вибір напрямку розвитку може бути також пов’язаний з життєздатністю та стійким типом поведінки системи. Як відзначають дослідники [9], нажаль в синергетичних та системних дослідженнях не відзначено, що для переходу системи в інший стан, а отже її розвитку, повинні досягти певних значень не тільки параметри самої системи, але й її оточення, яке відіграє суттєву роль в ентропійно-негентропійному обміні. Таким чином, зовнішній вплив на систему з боку її оточення зумовлює непередбачуваний характер її розвитку. В контексті зазначеного двома полярними варіантами набуття компанією конкурентних переваг є визначені вище підходи – позиційний та ресурсно-компетенційний. В основу позиційного підходу покладено методологічні засади теорії конкурентних ринків та інструментарій галузевого аналізу, які слід визнати в цілому теоретично усталеними та методично забезпеченими. Достатньо пригадати такі хрестоматійні в практиці стратегічного управління аналітичні інструменти, як модель п’яти конкурентних сил М. Портеру, побудова карти стратегічних груп, портфельний аналіз тощо. Проте, останнім часом все частіше лунають вислови про те, що розвиток виключно на основі позиціонування – марна справа. «Головна та найгірша помилка – боротьба з конкурентами в одній і тій самій ніші. Копіювання конкурентів – це провал з точки зору стратегії. Ваша мета – не стати кращою компанією в своїй індустрії. Ваша мета - стати унікальними, знайти унікальну ціннісну пропозицію та розробити оригінальні маркетингові ходи», - стверджує М. Портер [10]. Що ж до розвитку компанії на засадах ресурсно-компетенційного підходу, то ці моделі досі залишаються дискусійними. Ґрунтуючись на ресурсній теорії фірми та концепції ключової компетенції і динамічних здатностей, відповідні способи розвитку компанії очікують на своє подальше теоретико-методичне розвинення та прикладну апробацію. Серед найгостріших питань цього напряму залишаються такі: за якими критеріями визначати стратегічно значущі для компанії ресурси? як забезпечити «свідоме» набуття компанією ключових компетенцій? чи можливо «закріпити» компетенцію за компанією, чи міграція компетенцій – об’єктивний процес інформаційного обміну? в чому криються джерела динамічних здатностей компанії? І цей перелік питань далеко не повний. В залежності від того, наскільки вдало компанії вдається вирішити всі або частку із зазначених проблем, вона займає набуває більш привабливих (з точки зору успішності свого довгострокового розвитку) характеристик та займає найкращі позиції на ринку. До того ж слід зазначити, що ресурсно-компетенційні моделі розвитку притаманні компаніям з так званою проактивною ринковою поведінкою, а отже для таких компаній оточення перетворюється на середовище реалізації своїх новаторських ідей, а не «арену битви» за «найкраще втілення найкращого досвіду у найкращі терміни». Не заперечуючи результативності такої поведінки, слід визнати, що довгостроковий успіх за тими, хто здатний створювати нове (незалежно від сфери прикладання зусиль – у виробництві, управлінні, маркетингу, логістиці), а не копіювати створене іншими.
Висновки. Спроба систематизувати методологічні та прикладні проблеми проведення наукових досліджень в сфері стратегії підприємства підводить нас до таких висновків. У забезпечені розвитку сучасних підприємств «панівну» позицію посідає концепція стратегічного менеджменту. Проте методологічні засади стратегії підприємства залишаються неусталеними, що позначається у необхідності уточнення предмету теорії стратегії, подальшого розвинення методів та прийомів наукових досліджень в сфері стратегічного менеджменту на засадах міждисциплінарності та методологічного плюралізму.
Список використаних джерел
1. Шершньова З.Є. Стратегічне управління: Підручник. / З.Є. Шершньова – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2004. – 699 с.
2. Наливайко А.П. Теоретичні засади стратегії підприємства. Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня доктора екон. наук. / Наливайко А.П. – К.: КНЕУ, 2002. – 32 с.
3. Кэмбел Дж. Стратегический менеджмент: Учебник / Пер. с англ. Н.И. Алмазовой. / Кэмбел Дж. Стоунхаус, К. Хьюстон. — М: ООО «Издательство Проспект», 2003. — 336 с.
5. McCloskey D.N. The Rhetoric of Economic Science.: Essays on Methodology. Boston, 1983. — P. 510.
6. Минцберг Г. Школы стратегий / Пер. с англ. Под ред. Ю.Н. Каптуревского. / Минцберг Г., Альстрэнд Б., Лэмпел Дж. – СПб: Издательство «Питер», 2000. – 336 с.
7. Минцберг Г. Стратегический процесс / Пер. с англ. под ред. Ю.Н. Каптуревского. / Минцберг Г., Куинн Дж.Б., Гошал С. – СПб: Издательство «Питер», 2000. – 336 с.
8. Наливайко А.П. Теорія стратегії підприємств. Сучасний стан та напрямки розвитку / А.П. Наливайко. - К.: КНЕУ, 2001. – 227с.
9. Ерохина Е.А. Теория экономического развития: системно-синергетический поход / Ерохина Е.А. - Томск: изд-во ТГУ, 1999. — 160 с.
|
